81500, вул. Джерельна, 16, м. Городок Львівської області. Тел. 03-231-30462, e-mail: gorodokrvo@gmail.com

“Грав баян…”

Рядки з усмішки Павла Глазового: "Грав баян, і дві гітари грали, і співала мамина кума…" — зринають у моїй пам'яті аж ніяк не тоді, коли згадую проводи в армію, — вони приходять разом зі спогадом про один із методичних семінарів. Тоді справді грав баян. І не на "шостому питанні". Навіть не під час традиційного для таких оказій "виховного заходу". Грав він посеред уроку української мови. Вже було прослухано фрагмент грамзапису із якоїсь опери. Роздивилися чиїсь портрети. Вже вчителька правильно поставленим патріотичним голосом щось розказала про війну. Вже сентиментальніші з присутніх на уроці мовниць і сплакнути встигли, коли "в пам'ять" (так сказала вчителька) про загиблих на війні семикласник Тарасик розтягнув міхи баяна і дуже по-школярськи невправно виконав якусь музичну п'єску, за що по завершенні своїх музикантських мук був удостоєний чийогось видиху в одному з далеких кутків класу: "Талант…" Уже наближався до завершення урок. А на дошці сиротливо скупчила літери його тема: "Розділові знаки при дієприслівникових зворотах". І в учнівських зошитах збиралися додому аж по 20 слів, серед яких було тільки два дієприслівники. І — жодного звороту. "Бож-ж-ж-же ж мій, шановні колеги, який багатющий виховний потенціал цього уроку!" — це вже задавався правильний тон обговоренню побаченого. Колеги підтримали його рясним акордом: "Диво несказанне! Та жоден із нас так не зуміє! Та це — скарбниця методична! Джерело натхнення!" Ну, до цього я вже був готовий, адже колись, ще на Закарпатті, нам, молодим учителям, приклад такого "обговорення" подав педагог досвідчений, співавтор одного зі шкільних підручників: підвівшись, щоб оцінити "завалений" іменитою вчителькою урок, він заявив: "Я ніколи не лукавив і сьогодні скажу правду: це був прекрасний урок…" На що він явно не розраховував, то це на те, що ми, двоє вихідців із Вінниччини, з ним не погодимося. Ще й наполягатимемо: не може йтися про якусь "прекрасність" там, де допущено такі грубі методичні помилки. Звідки тому співавторові було знати, що методики нас навчав сам Кадельчук. А він у співавторах не ходив — він був для нас безальтернативним авторитетом. Насамперед — моральним. Тому не погодився я й цього разу, коли довелося сказати про свої враження від "виховного потенціалу". Не погоджувався жодного разу й пізніше, коли доводилося зіштовхуватися з "баяном", який видавався чи то за самобутній досвід учителя, чи за досконале втілення якоїсь "партитури під баян" — скиненої з освітніх верхів у формі чергової малограмотної новації . Але чи змінила моя (і таких, як я) роками витримувана принциповість бодай щось у поголовно-погибельній освітянській традиції тягнути в свою роботу "баяни"? Не змінила. Ба гірше: ця традиція так посилилася, що вже кілька десятиліть своїми практичними кроками перетворює на черговий "баян" усе, що десь там на науково-методичній верхотурі запрограмовується як реформа чи модернізація. Інтерактивні форми навчання? "Баян". Особистісно зорієнтоване? Ще "баян". Компетенційний підхід? Портфоліо? Ага, та це ж портфеліо у формі портторбіо… "Баян", "баян", "баян"… І сьогодні цей "баян" потрібен уже не окремо взятій учительці, яка колись у такий спосіб на окремо ж узятому відкритому уроці заробляла собі авторитет, — сьогодні він дуже влаштовує всіх. Насамперед — верховних методичних реформаторів. От вони ще не встигли домислити чергову інновацію, а з периферії "баянами" підтвердження: правильною дорогою двигаєте, товариші! Вони раптом різко розвернулися від своїх же новацій на всі 180 — а з периферії все тим же "баяном": воістину так! І серед учителів уже сформувалися цілі покоління "баяністів", спраглих відгукуватися на всілякі ініціативи. І вже "партитурами" цих "баяністів" так захаращено освітній простір (від стендів шкільних методкабінетів до видавничих сайтів та сторінок освітянської періодики), що й не дихнеш. Але справжньою катастрофою для суспільства "баяни" й "партитури" стали відтоді, як у межах науково-методичного простору ефективно почав працювати ринок-базар і як сам цей простір через міністерське огрифлення сегментували кілька впливових "груп" (поділивши між собою не сфери відповідальності, а грошові потоки), відтоді, як написання "партитур" під "баяни" стало приносити грубі гроші всім причетним, із верховних методичних реформаторів починаючи. Тут тепер панує наймонопольніша монополія. До повного абсурду. До стовідсоткового зашорення вчителя, який нині мусить не на своїх вихованців працювати, а обслуговувати потреби "партитуристів" від фінансово-методично-видавничих груп. Хочеться тобі факультатив? Будь ласка, знайди відповідний у процензурованому міністерством списку — і проводь. Ага, там немає такого, як ти хочеш? Коли аж такий мудрий, то сідай, сам напиши програму, обґрунтуй, тоді проведи її через відповідні районні і обласні служби, вони ж те твоє напрацювання подадуть у міністерство, там колись до нього, може, дійде черга (років через 3 або ніколи), — і тоді працюй собі на здоров'я за своєю програмою… Ага, ти вже перехотів запроваджувати факультатив, за гурток берешся. Хочеш дітей у походи на велосипедах водити. А програма є? І гриф на ній? І їздити ви будете не в суботу чи неділю, а в будень після семи уроків? Нема? Не виходить?То дивися умову попередньої задачі — де йдеться про факультатив. І боже борони її не дотриматися: прокуратура в нас пильно стоїть на сторожі інтересів кожного учня, виразником потреб якого є, звичайно ж, фінансово-методично-видавнича група. Апетити кожної такої групи зростають. Хочеться більших і більших прибутків. Тому треба збільшувати кількість "партитур". І збільшують… Через "оновлення" стандартів і програм, а під них — видання "оновлених" підручників, посібників. Притому саме "оновлення" може проводитися методом простого "перекидання". Як це зроблено з програмою з інформатики для 2-го класу, — її просто перенесли сюди з класу 9-го. "В натурі". Ні поняттєвий апарат, ні логіку розгортання — нічого не пристосували до умов початкової школи. Бо навіщо? У нас така початкова школа, що будь-яку "партитуру" успішно "обаянить" (хто не вірить, хай перегляне матеріали моніторингів)! І так, нівроку, складається, що ми сьогодні, не маючи навіть зачатків експериментально-пошукової бази, а заодно — всіх необхідних для осмислення освітніх реалій України установ і процедур, продукуємо чи не найбільшу в Європі кількість освітніх "реформ" на душу населення. От фіни, наприклад, провели одну чи дві за останні 50 років, а в нас лише під кожного міністра освіти їх кілька. А ще ж під кожного президента давай. Може, й під прем'єра почнемо. Бо все то, як казав персонаж комедії Карпенка-Карого, "гроші, гроші, гроші". Бюджетні. Гарантовані. Які через "партитури" і "баяни" вже загальноукраїнського масштабу успішно перекочовують із державної скарбниці в приватні кишені. Поки суспільство, пасивно спостерігаючи за цим діянням із куточка, в який само себе загнало, час від часу приречено зітхає: "Таланти…" За матеріалами газети "Дзеркало тижня"

Copyright © 2013. All Rights Reserved.

Освітній портал Яндекс.Метрика